Радіо ПЮРЕ представляє свійжий погляд на один із ключових філософських творів XVIII сторіччя — «Філософію в будуарі» Маркіза де Сада, яку нещодавно було вперше видано українською мовою. Поет Вано Крюгер розмірковує про значущість де Сада для свого часу, про його цінність для сучаного світу і взаємозв’язок його творчості із українським Майданом. Амеба присвячує цей текст 25-ій річниці незалежності України. Сьогодні саме час вкотре повернутися до дискусії про мораль, чи не так, збоченці?
Є щось цілком закономірне в тому, що перше окреме книжкове видання Маркіза де Сада – чи не найяскравішої і найцікавішої фіґури европейського мислення! – з’являється друком українською мовою саме тоді, коли Україна все ще переживає революційні часи.
Маркіз де Сад теж був революціонером – і зовсім не лише тільки в сфері новочасної моралі чи людської сексуальності. Маркіз де Сад був революціонером в безпосередньому політичному сенсі цього слова – так, він очолював секцію Пік в революційному Парижі. Вже новий революційний режим згодом теж запроторив його до в’язниці – за надмірну «м’якотілість», небажання виносити смертні вироки; Маркіз де Сад взагалі був принциповим противником смертної кари.
Що ще цікавіше – він і спровокував початок Великої Французької революції. За свідченнями щоденників останнього коменданта Бастилії Бернара-Рене-Жюрдена, маркіза де Лоне, Маркіз де Сад (один із небагатьох останніх в’язнів Бастилії) у лійку для відведення брудної води (інший варіянт – диму) кричав із-за ґратів своєї камери, буцімто в Бастилії душать в’язнів, чим розбурхав революційний натовп і спровокував його на штурм королівської фортеці – зараз цей день у Франції відзначається як найбільше національне свято. Самого Маркіза де Сада встигли перевести в Шарантон (під час Революції гідності, як пам’ятаємо, між розстрілами на Майдані, що спровокували її розв’язку і втечею Януковича теж пройшов певний час), а от комендантові пощастило менше – його розірвав революційний натовп – перед тим, за свідченннями самого Маркіза, він встиг написати листа королівскому міністру, зазначивши, що «якщо Маркіза де Сада не переведуть з Бастилії сьогодні вночі, я за королівську фортецю не відповідаю».
Книги Маркіза де Сада, безстрашного мислителя і плодючого, різножанрового письменника, як виглядає, пережили найдовший період заборони і наступної реабілітації в історії письма і мислення: в XIX ст. вони зберігалися в «пеклі» Національної бібліотеки Франції – закритому зібранню «найрозпусніших» книг і гравюр, і лишень в другій половині XX ст. їх було надруковано в бібліотеці «Плеяди» – найпрестижнішому виданню французької клясики. Унікальний злет, що чітко вказує, що перед нами зовсім не порноґрафія, а цілком лоґічно викладена і промислена політична філософія Просвітництва.
Що ще про це свідчить? Самі книжки Божественного Маркіза – та й навіть їхні назви! Вось, як відрецензував його твори на прикладі «Жюстіни, або Лихої долі чесноти» у своїх «Внутрішніх рецензіях» Умберто Еко: «Розкриваєш вперше — багатосторінкова натюрфілософія з відступами на тисячу різноманітних тем. Про жорстокість боротьби за існування; про самовідтворення рослин, про чергування видів в тваринному світі. Вдруге мені трапилося сторінок п’ятнадцять про сутність насолоди, про чуттєве і уявне, і таке інше. Втретє – два десятки листків про принцип підпорядкування у взаємостосунках статей в різних куточках земної кулі… Як на мене, цілком достатньо. Науковими працями ми не займаємося. Публіці в наш час потрібен лише секс, секс, і ще раз секс, і що різноманітніше, то краще. Від добра добра не шукають. Ми знайшли свій шлях, видавши «Любовні походеньки кавалера де Фоблаза». Філософські твори пересилайте в «Науку»«. «Жюстіна, або Лиха доля чесноти» Маркіза де Сада, до речі, на рівні назви пародіює назву популярного в XVIII-XIX ст. моралістського роману Семюела Річардсона «Памела, або Відзначена чеснота».
А вось яке мотто надав Маркіз де Сад своїй «Філософії в будуарі» з притаманним йому злим гумором: «Матері неодмінно повинні дати прочитати цю книгу своїм донькам». Що стосується цієї книги, то Наталя Загурська в «Епістолі з камери vs. Філософії в будуарі» пише, що «будуари Маркіза де Сада більше нагадують майдани революційних міст» – це місця публічних і добре арґументованих розмірковувань-розмов щодо найоптимальніших засад суспільного устрою і законів природи, що на них цей устрій має ґрунтуватися. За всіма законами французького Просвітництва, Маркіз де Сад – публічний філософ, що має промовляти. Навіть коли його запроторили до Бастилії – він промовляв у лійку з-за ґратів її камери.
Проте після падіння Бастилії – спровокованого витівками Божественного Маркіза – його спіткала доля всіх революціонерів і просвітників, що перемогли – зараз їх читати ґранично нудно і нецікаво. Так, під деякими пасажами Маркіза де Сада могли б підписатися радикальні феміністки XX ст.: «Жінка не створена для одного чоловіка – природа призначає її для всіх»; «З усіх пут, які треба розірвати, насамперед треба позбутися шлюбних»; «Вродлива дівчина має виключно злягатися, а не народжувати»; «Немає такої делікатної особи, яка б не пораділа від видовища раювань (у сексі з іншим – В. К.), зажитих коханою людиною»; «Якщо чоловікові стало все відомо, він має розглядати цих дітей (нажитих у шлюбі з ним, але не від нього – В. К.) як плоди від першого шлюбу дружини. Якщо йому ні про що не відомо, то він не відчує себе нещасним, бо невідоме зло нездатне завдати болю. Якщо адюльтер не має наслідків і невідомий чоловікові, (він) стає абсолютно байдужий для чоловіка, який нічого про нього не знає, і надзвичайно приємний для жінки, яка від нього дістає задоволення. Якщо чоловік адюльтер викриває, тоді злом стає не сам адюльтер, адже щойно ми з’ясували, що не він є злом, а його викриття, адже природа адюльтеру в обох випадках однакова. Отже, зло полягає тільки в тому, що чоловік сам дізнався про адюльтер, тож вина падає тільки на нього. Дружини це не стосується. Отже, ті, хто в старі часи суворо карав за шлюбну невірність, були кати, тирани і ревнивці, що турбувалися тільки про себе і несправедливо вважали, що жінка, яка завдала їм якоїсь прикрості, вчинила злочин», – ці всі тези звучать наче гасла 1968 року, проте це все розмірковування Маркіза де Сада кінця XVIII ст.! Зайдіть на будь-який секс-форум і переконайтеся, що принципи, за які Маркіза де Сада проклинали сучасники, давно вже стали буденною і повсякденною практикою. Можливо, саме тому у другій лінійці видавництва Komubook «Філософія в будуарі» Маркіза де Сада, як свідчив директор видавництва Павло Швед, зрештою, виявилася однією з найменш запотребуваних?
Де Сад пише про повсякденність, і його філософія – це філософія повсякденності. Надмірна поетичність, з якою про це пише Свінбьорн, не повинна вводити нас в оману, нам важливий висновок: «Посеред всієї цієї гамірної імперської епопеї у відсвіті полум’я видніється уражена громом голова, широкі груди, поперезані блискавицями; людина-фалос з цісарським цинічним профілем та посмішкою моторошного і величного тирана; на цих проклятих сторінках наче здригається вічність, з цих розпечених губів наче зривається подих бурхливого ідеалу. Наблизьтесь, і ви почуєте, як в цьому брудному кривавому падлі пульсують артерії вселенської душі і як по вздутим венам тече божественна кров. В цій клоаці – чиста лазур, в цьому відхожому місці – щось від Бога. Заткніть вуха, щоб не чути бряцання багнетів і грім гармат; не дивіться на наплив перемог і поразок, й тоді ви побачите, як з темряви проступає величезний, блискучий, невимовний привид, ви побачите: над цілою епохою, засипаною сузір’ями, встає величезне і зловісне обличчя Маркіза де Сада».
Клясичний ліберальний закон стверджує, що «моя свобода закінчується там, де починається свобода іншого», проте Маркіз де Сад лиш сміється над подібною убогою наївністю – «… закони ці написані не для одного індивіда, а для суспільства в цілому, тому виникає постійна суперечність, бо особисті інтереси не збігаються з інтересами закону. Але, добрі для суспільства, закони поганезні для індивідів, із яких складається суспільство, бо хоч вони захищають індивіда й ґарантують йому певні права, три четверті життя вони обмежують його й уярмлюють». Тому Маркіз де Сад в памфлеті «Французи, ще одне зусилля, якщо ви хочете стати республіканцями!» зносить це ліберальне обмеження: «Дайте мені частину свого тіла, якою я захочу насолодитися, натомість візьміть будь-яку мою, яка може принести вам задоволення».
Як же тоді співвідноситься лібералізм з його культом непорушних приватних меж індивіда із втіленням і перемогою ідей де Сада, з його аполоґією знищення будь-яких меж, зокрема тілесних? Те, що не можна вирішити ніяк – зокрема і цю колізію – можна вирішити грошима. За діялектикою ринку «звільнені» «раніше дискриміновані» меншини – як от жінки чи ЛҐБТ – не лишень утворюють нові ринки споживання, а й самі стають об’єктами споживання. А практичне втілення політичної філософії Маркіза де Сада в (пост)ліберальних західних суспільствах чудово грає на руку найзаможнішим верствам населення, збільшуючи їхні ринки споживання і леґітимізуючи постачання найбідніших як об’єктів їхнього споживання (проституція, секс-туризм як секс-кольоніялізм, порноґрафія, зокрема gay—for—pay – останні, чиї публічні сексуальні практики виявляються відчуженими від їхньої ж власної сексуальної ідентичності, і є найкращими зразками тих республіканців, що їх промислив в своїй політичній філософії Маркіз де Сад).
Карл Маркс небезпідставно називав «Державу» Платона ідеалізацією (я б сказав: раціональним промисленням) еґипетського кастового устрою, і те ж можна сказати і про Маркіза де Сада – він ідеалізував (раціонально промислив) будуарні – цілком звичні для свого часу – розваги своїх батька, Жана-Батиста-Жозефа-Франсуа, графа де Сада і дядька, Жака-Франсуа-Поля-Альдонса де Сада, аббата д’Ебрей. І якщо за Карлом Марксом, Платон як аристократ прописав комунізм споживання, а не комунізм виробництва, то Маркіз де Сада як аристократ прописав лібералізм споживання, а не лібералізм виробництва (пор. статтю Андрія Рєпи, що вже давно займається де Садом – «Ерос споживання. Пролегомени до студій з садо-марксизму»). І це вже не кустарне виробництво затишних борделів чи будуарів, це ґльобальний капіталізм індустрії насолод, промислений Маркізом де Садом десь за двісті років до його виникнення – і саме тому Маркіз де Сад поруч з Карлом Марксом, Максом Горкгаймером, Теодором Адорно, et al. є і буде залишатись одним із найважливіших і наймасштабніших мислителів критичної теорії.