Невидимий Папа від Сорентіно зацікавив культуролога, літературознавця та есеїста Андрія Рєпу і навіяв привид комунізму.
«Молодий Папа», хоч і не може похвалитися динамічним і карколомним сюжетом, але виявився дуже цікавим на рівні вічних істин. Італійський режисер Паоло Сорентіно тут продовжує свою «Велику красу» та «Молодість» на інший лад, розкриває їхні загадки, але й іде далі: майстерно та зі знанням справи, як італієць, фантазує на тему сучасної католицької церкви, її сенсу, її призначення, містики, величі, світла й тіні, ницості, ідіотичності, іронії, абсурду, кризи, зрештою, можливості її «спасіння» в сьогоднішому безбожному світі.
Але ще цікавіше на все це дивитися як на «іншу сцену» долі марксизму в пост-ідеологічному світі. Адже вже після «Ночі у Мод» Еріка Ромера (1969) стало загальним місцем порівнювати західний марксизм із католицтвом. І не лише тому, що потужний партійний апарат дуже нагадує церковний. Усе набагато тонше. В основі католицизму та марксизму лежить фундаментальне «парі Паскаля». Так само, як католицька церква є метафізично єдиною Церквою на землі (хай що про це думають), так і, не менш метафізично, можлива тільки одна Партія – та, про яку писав Маркс у «Маніфесті» (всі інші – тимчасові політтехнологічні проекти для «тут і зараз», навіть і тим паче КПРС).
Але від чого занепадає церква зараз? Діалог: «Від чого помер кардинал такий-то?» — «Він помер від того, від чого помирає наша церква: від старості…» А від чого церква постаріла? Вона максимально далеко відійшла від своїх витоків. Вона не шукає своїх батьків, що таки покинули її (головного героя теж покинули батьки). Церква не вміє жити поруч/разом із «сексуальністю».
Сорентіно через образ Молодого Папи, який є метафізичним втіленням нової Церкви, пропонує радикальні ліки: замість «невидимого Бога» янсеністів – тепер це «невидимий Папа»; а отже, Церква не повинна грати ні в ринковий та мас-медійний «спектакль», ні загравати в «толерантність», «демократичність» та «відкритість» з ура-масами, політиками, журналістами, суспільством. Церква не може подобатися й бути святково-недільною. Церква має бути Макіавеллівським «Державцем» (саме цього Грамші хотів і від партії). Вона має бути готовою робити дива. Вона має бути холодною (жити на Алясці).
Словом, дуже цікаво, що там буде далі.