Про львівські міфи і симулякри давно писано, переписано цілу купу публіцистики. Але ж писати про Львів і жити у Львові, це, також знаєте – наріжні речі. У вигляді невеликої передмови до вступу розповім історію кількарічної давнини, що трапилась зі мною на виставці львівського художника Зеновія Флінти, з претензією зарахованого до українських шістдесятників.
Якось, до львівської галереї «Примус» зайшов літній Мусьйо, оглянув експозицію, підійшов до однієї з робіт Флінти «Четверо у човні» і виразною українською мовою взявся за підрахунок: «ОдЕн, два, трЕ»… Потім з подивом вигукнув, очікуючи на додаткові експлікації галеристки «А де ж четвертий?». Далі тиша, потім якісь пояснення, потім взаємне «до побачення».
Напевно не варто було б розпочинати розмову про етнічний склад міста, результати переписів 1930-х років, культурні перетворення 1960-1980-х, ліберальних дух, урбаністичне коріння – всього цього давно нема і скоріше за все більше ніколи не буде.
Інша справа сучасний Львів і сучасні проблеми.
Кілька місяців тому львів’янка і за сумісництвом депутат Верховної Ради Ірина Подоляк вказала на квінтесенцію (можливо сама цього не усвідомлюючи) усіх гальмівних рефлексів культури українського Львова. Думка полягала в тому, що лише обравшись до парламенту, поживши у Києві, пані Ірина зрозуміла, якою Україна є насправді – різна, місцями дуже не схожа на Львів. Від себе додам — не схожа також на Дрогобич, Стрий, Радехів, Жовкву тощо.
Цей «камінаут» нагадав мені діяльність львівського культуртрегера 1920 – 1930 років – Святослава Гординського, фальсифікатора історії українського мистецтва і думок навколо нього. Гординський – унікальний персонаж львівської, а потім і української культури, який будучи співцем «народного мистецтва» української діяспори встиг повидавати «Альманах лівого мистецтва», який поряд з альманахом справжнього футуристичного журналу «Нова генерація» за редакцією Семенка виглядає, як сучасний Путівник по Львову поруч з історичними працями Крип’якевича. Знаєте, така мода і потреба була – ввести місцевий протоархаїчний модернізм в науковий обіг історії Європейських авангардних рухів. То чого ж не спробувати щастя там, подумав культуртрегер, де його, у підсумку Гординський так і не знайшов. Це вже потім від псевдосоціалізму, почасти ліберальних поглядів Гординського залишилась убого критика на рецензії більш прогресивного і сучасного дописувача у берлінські видання Юрія Соловія, понівеченого Гординським у статті «В обороні українського мистецтва».
«Альманах лівого мистецтва» ( одне з небагатьох псевдолівацьких періодичних видань Львова, що видавався у 1931 році коштом Гординського, Босого, Колесси)
В свою чергу оповідка про Гординського відносить мене до ретрансляції моїх нещодавніх відвідин дискусії, присвяченій обговоренню культурних ій Львова в рамках проекту «Реформи знизу вгору», що відбулася у лютому у приміщенні львівської книгарні «Є». Говорили про все: про лавочки, про велодоріжки, про кавусю, яку тепер можна легко попити у місцевих культурних департаментах, знайшовши простих і знайомих Соломійку і Христинку. Потім все перейшло в те, в що і мало перейти — як би не тяжіли львів’яни, зокрема Ірина Магдиш, до балаканин про культуру Львова, який завжди шанує свої традиції, все зійшлося до банального політичного ангажементу, гарно матеріалізованого в репліках представника кримсько-татарської діаспори Аліма Алієва. Ба, навіть більше. Основна концепція розвитку культури зводиться до безболісного самообману у вигляді взаємної коляборації місцевих органів влади і місцевих активістів культури. Ну, не можуть львів’яни говорити про свою культуру без апеляцій до кримських татар, східних українців, взаємного і полюбовного злиття з органами влади. На моє ж прохання дати хоча б якусь дефініцію поняттю «культура», щоб було зрозуміло в якому руслі рухається бесіда, мені відповіли, шо не час, бо в «такі дебрі зайдем», шо вообше. А знатний сучасний мен, він же модератор дискусії Володимир Бєглов у гарних класичних обладунках красиво парирував у дусі місцевих смішинок аля Дзідзьо, запропонувавши все обговорити «на пиві».
Повертаючись до рольових ігор і «Оборони українського мистецтва» слід сказати про такий же жалюгідний фінал львівської «Дзиги» як культурної інституції, виставком якої запропонував відрефлєксувати у доволі «нерефлексивній» формі те, що так вправно обговорювали на дискусії у книгарні «Є». Хоча, чого дивуватися, адже політика у Львові завжди була пліч-о-пліч з кавою і піснею «про волосся».
з ексопзиції у львівсьій галереї «Дзига» місячної давності
До слова, замість післямови:
У Львівському палаці мистецтв проходить виставка львівських модерністів: «Екзистенція. Космос. Вектор Львівського модернізму». Якщо бува не знайдете такої можливості подивитись на твори Любомира Медвідя, Зеновія Флінти, Романа Сельського, Богдана Сороки, Миколи Андрущенка безпосередньо на виставці, завжди зможете знайти їх у книзі Сергея Алексеева «Рассказы о Ленине», або в каталозі ювілейної художньої виставки, присвяченої 50-річчю Великого Жовтня. І нехай пафосна декомунізація не затьмарить Ваш здоровий глузд.
АВТОР: СТАНІСЛАВ СІЛАНТЬЄВ