Один з найзагадковіших персонажів українського медійно-культурного гетто Євген Мінко написав книгу з прекрасною назвою «Хуаянь»: уже третю в своїй бібліографії, але першу художню. Книгу, очевидно, мало хто прочитає: видана непомітно і мізерним тиражем, вона скидається швидше на внутрішній жарт «для тих, хто розуміє». З іншого боку, що може бути цікавіше, ніж внутрішні жарти.
Хто такий Мінко, пояснити важкувато — тим більше, дні його буйства в медіаполі уже, здається, минули. Ну, наприклад, колишній головред «Телекритики» і, вибачте на слові, колумніст у різних журналах. Ну, наприклад, куратор кількох важливих виставок середини нульових. Ще, звісно, великий харизмат і любитель підсилити ентропію несподіваними божевільними перфомансами. Останнім часом намагається особливо не відсвічувати, журналістику закинув і натомість займається, як нам повідомляє анотація до нової книги, висміюванням концепцій простору і часу. Що ж, хоча б хтось із українських журналістів знайшов собі по-справжньому корисне заняття.
Результатом ось цього висміювання і стала «Хуаянь» — повість про політтехнології, дзенську конспірологію, холодне дихання історії і утробний регіт тимчасовості. Богемний журналіст приєднується до команди піарщиків президента України, швидко стає частиною буддистсько-масонської змови («хуаянь» — це з буддизму; філософська традиція, з якої виріс дзен) і без особливого здивування спостерігає закулісся реальності.
Змова ось яка: Україна — це насправді експериментальна територія, яку хуаянь-агенти з давніх-давен навмисно роблять максимально хуйовою і нестерпною. Чим більше ми страждаємо — тим швидше наближаємось до просвітлення, тим ширше нам посміхається Будда. Не те щоб оригінально, але дуже правдоподібно. По дорозі Мінко ще обстьобує медіасередовище, хвацько кидючи каміння в різні городи — і тут я уже дякую Богу, що не в курсі всіх цих закулісних тусовочних тьорок.
В цілому «Хуаянь» нагадує Пєлєвіна на похмурих відходняках після китайської хімки, або колективну білочку української фейсбук-спільноти. Все це, безумовно, графоманія. Буйна, яскрава, таланавито написана, місцями справді смішна — але графоманія. Сам Мінко цього особливо не приховує, хоч і розносить чутки, ніби-то писав її шість років.
Сприймати «Хуаянь» всерйоз неможливо і не потрібно. Цим вона і цікава, попри свою безпорадну трешовість, надмірну манірність і самозакохану жовчність. Коли у нас кожен перший ходить на дико серйозних щщах, такі припадки істеричного висміювання не можна не цінувати. Кульмінацією повісті виявляється черговий Майдан в Києві, цього разу влаштований виключно дітьми — проста і влучна метафора; танці нестримного ід на могилі раціо.
Темні хмари історії кидають тінь на крихке сьогодення, обличчя наших співвітчизників все більше нагадують гороховий суп, оптимістичні лозунги і брюзжання зрадофілів зливаються в єдиний потік пафосу — і посеред цього потоку будують свої фортеці з гімна і патичків такі божевільні самітники, як Мінко. Сидять у своїх фортецях і хіхікають самі з собою. Слухайте уважно цей сміх, ідіть на нього як на світло. Ісус от не сміявся, і відомо як закінчив.
