Рівно місяць назад в Україну повернувся кримський активіст Геннадій Афанасьєв. Відчувши на власній шкурі всі принади путінського режиму, Афанасьєв висловлює думку про події на Сході України і в Криму, яка в більшості не співпадає з позицією київських ура-патріотів. У колишньому фотограф, Афанасьєв розповів, в який момент він перетворився у активіста, що думає про заборону російських фільмів, декомунізацію і кому треба воювати, а кому — співати.
Фото Геннадія Афанасьєва
Як перебування за гратами змінило тебе, адже ти до всіх подій займався фотографуванням?
Я намагався фотографувати, але мені важко працювати зі звичайними людьми, моделями. Якщо б дівчина була професійна, то, можливо, я б отримав задоволення. З непрофесійними людьми я зовсім не можу працювати.
А до ув’язнення як було?
Я за гроші не можу працювати. Я тоді знімав звичайних дівчат, які мені подобалися. Коли ми зустрічалися і якщо в неї був не дуже поганий характер, ми з нею спілкувалися, ходили годину-другу, і коли я бачив якусь емоцію, тоді я знімав її. От я такий момент хотів піймати. Я працював по шість годин над однією фотографією, щоб передати таку її красу, щоб дівчина подивилась і їй сподобалось. Щоб це була не тонна макіяжу, а щоб вона прийшла така, яка вона є.
Тобто ти хотів передати природну красу дівчини.
А потім вже сфотографувати її з макіяжем. Щоб вона була зовсім інша. Щоб дати їй зрозуміти, що вона не те, щоб краща природною, а що може бути такою і такою. Щоб вона перш за все особистість свою цінувала. Не треба бути схожою ні на кого.
Фото Геннадія Афанасьєва
А яка тоді різниця між тим, що ти робив до ув’язнення і зараз? Що тобі цікаво тепер?
Мені дуже подобається писати. Я пишу зараз якусь публіцистику, якісь статті, але це займає дуже багато часу, якого немає.
А щодо фотографування?
Нема технічних засобів. Мені подарували простецьку камеру, я пішов, пофотографував на неї і ми з другом Алімом (Якубовим, фотограф, — ред.) подивилися і там все не в фокусі, сміття якесь і це не та якість фотографії. Треба гарна апаратура. Камера — це продовження рук. Не можна взяти абищо і піти працювати.
Якби в тебе була камера, щоб ти знімав зараз?
Мабуть, я знімав би природу.
Фото Геннадія Афанасьєва
Тобто люди тебе менше цікавлять.
Не те щоб. В мене все заблоковано психологічно. Коли це не було так заблоковано — я мріяв. Я знаю цінність, коли листя на вітру колисається, якісь моменти, на які люди не звертають увагу. А я ходжу і звертаю увагу. На будь-які речі. Навіть вишите простирадло лежить якось гарно. Я цього зовсім не бачив і вже бачу з цього фотографію. Мені ці деталі торкають серце. Я думаю, що я міг би зафіксувати те, на що звичайний фотограф не буде звертати увагу, бо він це кожен день бачить. Щодо портретної фотографії, то я хотів би працювати з професійними людьми. Мені складно буде спілкуватися з непрофесійними людьми, щось доносити. Просто тому, що з людьми дуже довго не розмовляв і починати якось ними командувати, витрачати свою енергію, щоб людина просто правильно встала в позицію — я не маю тих сил.
Коли відбувся цей злам, що ти з фотографа перетворився у активіста?
Під час Євромайдану я відвідав Драгобрат (гірськолижний курорт українських Карпат, — ред.). Пофотографувати ці місцевості. Це було дуже гарно, дивовижні для мене краєвиди, наче ти в пустелі десь знаходишся. Це, по суті, теж пустеля, але бархани набагато вищі і засніжені. Це неймовірний простір. І коли я повертався звідти, мені, щоб доїхати до Криму, треба було у Києві пересісти на поїзд. Був вільний час і ми пішли до Майдану. Я прийшов на вулицю Банкову, побачив, що людей повбивали. Вже двоє людей були вбиті. Побачив фото, де беркутівці зі зброєю. І в мене просто затремтіло серце, таке щось дуже сильне. Після того, як я повернувся в Крим, через два дні пішла мирна хода у столиці, і почалися ці погроми, розстріли і вбивства (події 18-20 лютого 2014 року, — ред.). Я тільки з Києва повернувся і бачу, що там коїться, на тому мирному місці серед цих людей.
Я дуже переживав і не розумів, що мені робити. Я не міг знаходитися дома. І тут — перемога на Майдані і бачу, що і в Криму починають виходити люди, щоб змінити владу нарешті. Я вирішив, що сам піду і пішов. Там 23, 26 лютого була акція і 27 пройшло захоплення (Верховної Ради Криму, — ред.). Я за ці дні набрав контактів людей, з якими познайомився на акціях протесту і зрозумів, що треба щось робити. Чи буде у нас такий кримський Майдан, чи буде війна? Я подзвонив хлопцям і кажу: «Ви зі мною? Хочете, будем боротися за Україну?» Так до мене приєдналося дуже багато людей вже за кілька тижнів. Мене це дуже захопило, що необхідність, що заради держави. І коли ми з прапором зібрали дуже багато людей, ти розумієш, що ти зробив в цей протест серед окупації дуже великий вклад, серед російських військових ідеш з прапором і за тобою йдуть люди. Ти дивишся на цей прапор, ти кричиш цього українського гімну, якого ніколи не цінував — це було сильніше за все на світі.
А якби була можливість повернути час назад, ти б погодився пройти ще раз цей шлях чи відмовився?
Знаючи, що зі мною робили — я б повертатися назад не хотів, але цей шлях дуже багато мені дав. Я дуже багато усвідомив, переглянув. Щодо добра і зла. Я навчився жити у тісному колективі, навчився боротися і спілкуватися. Я перш за все став психологічно чоловіком. Я не відчуваю ніякого страху, тому я можу методично працювати і бути у конфліктних ситуаціях. Я зрозумів, що таке батьки, що таке рідна земля, Батьківщина. Ці слова для мене стали небайдужими. Я зрозумів, що я дуже погано відносився і треба міняти. І я знайшов Бога. Мені це теж дуже допомогло. Мені зараз 25 років, я відчуваю, що отримав знання, які може мати людина в 40 і то, мабуть, людина в 40 стільки не бачила, не відчула, як я. Заперечувати нічого не можна. Я не хочу нічого забувати. Зараз знаю, що хочу: я хочу боротися.
Окупація Криму — це для тебе світоглядна чи політична проблема?
Це мій дім, в мене там житло. Я не можу ходити купатися в Дніпро, бо воно не солене. Мені цього не вистачає. Там такі дивовижні території.
Добре, а як тоді можна повернути Крим? Військовим чином?
Ніякої війни. Я проти війни. Звісно, якщо вона необхідна, якщо роблять такі дії, як на Сході, дійсно, без війни, без військових дій — ніяк. Але у Криму там така російська база, там інша ситуація. Я вважаю, що треба піднімати рівень свідомості і економічний рівень саме в Україні, проводити політику щодо Криму, як мінімум, не блокувати його. На світло, на воду, на товари. Там ж наші люди живуть. Як ми хочемо його повертати, якщо ми своїх людей пригнічуємо?
Тобто ти підтримуєш лише дипломатичний шлях реінгеграції Криму.
Через 10-15 років при зміні влади російської — це реально. Самі росіяни, опозиціонери вірять у це. Їм Крим не потрібен.
Зараз дуже стали популярними заборони музики і фільмів, вироблених у Росії. Як ти вважаєш, чи справді це необхідно робити?
Не можна робити популістські дії. Мистецтво є мистецтво. Якщо є світові художники, митці, які малюють, — чому їх забороняти? От є у нас квота, що 35% має бути української музики. Хай собі ця квота і буде. На всі виставки, на ефіри по телебаченню. Але не треба забороняти нічого іншого, хай собі російська буде на рівні. Звісно, є деякі пропагандистські вироби російського телебачення, інформаційні канали. Вони не потрібні нашому населенню. Бо йде війна. А забороняти кіно… Навіщо нам тоді підіймати власну свідомість, навчати людей, якщо ми їм не даємо ніякого вибору. Людина ж повинна дивитись і розуміти, що погано, а що добре. Це недемократично, я вважаю.
Тобто ти за ліберальні підходи у цих питаннях.
Мистецтво є мистецтво. Якщо вони (російські митці, — ред.) відкрито порушують наші закони, якщо в їх мистецтві є заклики до порушення територіальної цілісності, то це окрема санкція і порушення кримінальної статті. А якщо людина самовиражається або малює, як вона це бачила, з російської сторони, перевороту чи ні — це ж мистецтво, як вона все бачила і відчувала. Це не значить, що вона є частиною політичної системи і партії. Вона просто відчула, як це було і намагається передати до людей.
А якщо чиновники, депутати оцінюють: мистецтво це чи пропаганда?
Я ж кажу, що це популізм заради рейтингів: заброняти все, що можна.
А як щодо заборони концертів?
Візьмемо Ані Лорак. Вона пише пісні, співає. Яка різниця, куди вона поїде і де буде співати?
Тобто, ти вважаєш, що її не треба паплюжити за виступи у Росії?
В такому випадку, ми стаємо такі, як вони. Коли праворадикали намагаються зірвати концерти співаків: як ми виглядаємо в очах світу? Як варвари. Хай краще вони забороняють свою «Машину времени», Земфіру. Не дають їм виступати. Як вони це роблять, називаючи їх «ворогами народу».
На твою думку, ми маємо від них відрізнятися хоча б у цьому.
Це дуже широка тема, бо є такі виконавці, як Кобзон, Валерія, Газманов, Чичеріна, які їздять і підтримують війну. Вони роблять все для підтримки війни. Тобто треба дивитись, що ці виконавці роблять, які заяви вони виголошують. І робити якісь висновки.
Чи не бачиш ти суперечність у тому, що співачка, народна артистка України не робить нічого для того, щоб захистити свою землю від зовнішнього агресора, а, більше того, для нього виступає. Ми даємо право співакам, артистам робити все що завгодно, поки інші воюють?
Не всім же треба воювати, не вся держава має їхати на фронт. Є військовослужбовці, є добровольці, які йдуть воювати. Є мобілізація, коли збирають людей. Але не беруть всіх: хтось має працювати на заводі, хтось — співати.
Але наскільки ми тоді чесні, якщо в нас йде війна, якщо ми так вирішили, ми кажемо одним: ви ідіть воювати, а ми тут поспіваємо, так ще й для Росії.
В Росії є дуже багато людей, які за нас. Коли вона співає пісні на російській чи українській мовах, вона співає для людей. Люди її слухають, знають звідки вона, хто вона. Більшості людей взагалі байдуже, що там коїться в Україні чи Росії. Наприклад, люди з «Рос.Узника» не вороги мені. Вони допомагали мені, писали листи. Треба бути дипломатичніше, розумніше, щоб їх люди бачили, що ми йдемо до Європи. А ми поводимося як Росія. Хай Росія впроваджує скажені заходи, диктатуру і тиранію. Ми маємо брати приклад з Європи. Якщо Ані Лорак поїде в Росії і скаже: «Слава “ЛНР/ДНР» чи «Крим — це Росія», то тоді забороняйте, порушуйте кримінальні справи, робіть що хочете. Не можна загально судити по всім. Є конкретика. Ось я був у в’язниці і розмовляв з російськими націоналістами, скінхедами. Вони там акції проводять: заходять в маршрутки і всіх з неслов’янською зовнішністю викидають з транспорту. І я одному з них казав: «От є проста чеченська жінка, яка переїхала і чесно працює десь на заводі. І тут заходиш ти: хватаєш, б’єш, викидаєш з транспорту просто за те, що вона смугла, чи в неї ніс не такий чи ще щось. І потім її дитина і вона сама, що буде думати про тебе? Вона буде думати, що всі росіяни — покидьки». Ось це така аналогія, що не можна заходити до Росії і брати викидати їх з автобуса. Бо всі вони будуть вважати, що всі ми — покидьки. Є люди, які керують іншими людьми. Кажуть: знищи пастора і вівці розбіжаться. Треба бити по пастору.
А щодо Євробачення: як ставитись до того, що в Україну приїде російський виконавець?
Офіційно в нас війни з Росією нема. Ми ведемо перемовини, завдяки яким повертаються люди, немає тотальної війни і рухається економіка. Якби у нас були розірвані дипломатичні відносини з Росією, тоді можна було б казати, що Росія не приїде до України. Тільки в цьому випадку. А так наші двері відкриті для всіх. А так, будь ласка, приїжджайте, виступайте. Це «Євробачення». Частина Росії знаходиться у Європі. Тут навіть питання не повинно ставитись. Чи захочуть вони сюди їхати — це вже як вони це перекрутять. Якщо ми не пустимо їх, зрозумійте, який галас вони підіймуть.
Чи можливо взагалі подружитись з Росією після всього що відбулося?
При цій владі…
Російській чи українській?
При Путіну. Дякувати Богу, що у нас зараз Порошенко. І він врятував цю країну разом з добровольцями, волонтерами.
Але добровольці не люблять Порошенка.
Просто треба уявити: а хто ще? Прийшла людина, яка володіла великим бізнесом, знала людей. Він разом з однодумцями втримав країну і її не знищили. Він взяв цю країну в найскрутніший час за всі роки незалежності. Вона встояла, ведуться перемовини, є якісь надії на повернення територій.
Але ж Крим виключений з контексту перемовин про його повернення? Росія взагалі не хоче обговорювати питання Криму.
Через Крим на Росію йдуть особливі санкції, які не стосуються Мінських угод. По Мінську — це окремі санкції. Я вважаю, що по Криму треба вести перемовини не з Росією в першу чергу, а з Європою і світовою спільнотою. Щоб вони визнавали не анексію Криму, а окупацію. І змінювали санкції у відповідності до Криму, як окупованої території.
Але ж санкції по Криму взагалі не працюють. Питання повернення півострова зависло.
Змінюється рівень життя в Криму. Він погіршується. З’являється розуміння в людей. Йде розробка кейсів про порушення прав людини у Криму. Про те, що при російській владі Крим ніколи не житиме добре. По цим кейсам ми можемо звернутися до Європи. Наша держава не так добре працює над Кримом. Їй це не цікаво. Ніяких законів не приймається. От зробили цю блокаду. Чого ми добилися?
Але ж окремі представники Меджлісу підтримали блокаду.
Це така політична тема, не будемо вдаватися. Просто цікаво, які наслідки. Ось моя мати, наприклад, там живе і робить дуже багато для мене і для інших громадян, туди-сюди їздить ризикуючи собою. І їй тут беруть і світло вимикають. Вона без світла сидить, без гарячої води. І зараз вона навіть не може виїхати, бо наші забороняють їй навіть на машині в’їхати в Україну, громадянці України забороняють вивести власні речі, щоб врятуватися від окупанта. Чи треба ще щось казати при цьому? Це наше відношення до них.
А якщо повернутися назад: чи можна було у 2014 році це вирішити військовим чином?
Я просто активіст, волонтер. Кожен кримчанин вважав, що Крим кинули. Бо з України ніхто не приїхав допомагати нам. І всі ще писали: «Зрадники ви, щоб ви там поздихали». А ми в той час власноруч намагалися щось робити. От нам військовослужбовці казали тоді, що «ми зараз можемо виїхати з військової частини, знищити все оточення, яке стоїть перед нами і ми можемо прорватися». І вони це казали нам, бо більш нікого не бачили. І військових кинули. А їм брати на себе відповідальність — це розпочати війну. Якби ця війна почалася, то України б не було.
Як ти ставишся до декомунізації?
Я підтримую декомунізацію. Я проти, щоб саме таким чином зносили ці пам’ятники, як Леніну. Це історія. Треба гарно виглядати в очах людей перед Росією, перед світом. Треба їх до музею.
Як тоді змусити натовп не валити пам’ятники?
Є закони України. Є стаття за вандалізм і якщо ми не поважаємо наші закони, якщо ми хочемо щось валити… Вони такі дії вчиняють, бо влада їм нічого не робить, не приїжджає вчасно і не демонтує.
(Друг Афанасьєва показує фотографію Діви Марії на постаменті колишнього Леніна, — ред.).
Ось це був би гарний пам’ятник. Це добро.
Ти дуже релігійний, так?
Намагаюсь. Зараз не можу час собі знайти, щоб ходити часто. Мене причастили, сповідався вже.
Якого ти віросповідання?
Я православний.
Як ти ставишся до того, що Рада просить Всесвітнього патріарха визнати автокефалію Православної церкви в Україні?
В Україні має бути одна помісна православна церква. Нещодавно у Москві була така ситуація, коли один монах ФСБшник затримав іншого монаха ФСБшника, тому що один з монахів ФСБшників шпигував для України. Навіщо нам ці монахи ФСБшники? Навіщо нам церква, де більшість монахів ФСБ?
Тобі не здається, що в Україні забагато церков і тих, хто себе з цим асоціює?
Забагато? Я бачу, що їх замало. Мені дуже далеко ходити до церкви з дому. Коли ти молишся щодня — ти живеш тим, чим молишся, бо це твої мрії, твої прагнення. Це настрій і ти йдеш у цьому напрямку і Бог тобі допоможе. І казати, що їх багато… Тільки, коли в нас була міцна держава і коли наші люди вірили в Бога, тоді ми перемагали, тільки з Богом. Це наше історичне. По більшості українець був православним.
А як бути з тим, що церква відмежована від держави за Конституцією, проте політики люблять піднімати ці питання?
Якщо це йде від серця, чому про це не казати. Якщо політики вирішують якісь питання по зверненню, то й добре, якщо вони щиро захищають її — мають право. Робити це на державному рівні — визнавати, що Україна — це православна держава, робити ці позначки, коли в нас дуже багато мусульман, католиків… Навіщо нам робити ці проблеми? Нас об’єднує те, що ми в єдиній країні. Краще ми будемо казати: «Україна — це єдина країна».
Релігійних діячів у Раді ще нема, але є ті, які не мають юридичну освіту, які не вміють писати закони, не розбираються в законах.
Політиками стають люди, які багато працюють, навчаються. Вони перш за все мають бажання щось зробити для цієї держави. Коли людина пройшла крізь вогонь, але не має юридичної освіти, то вона візьме декілька помічників і ці люди допоможуть їй зрозуміти. Цю освіту, яка їй необхідна для того, щоб займатися у Верховній Раді, щось писати і оформляти — цьому не навчають в університетах. Будь-яка людина прийде і не розумітиме, що робити. Навчиться, якщо в неї є бажання. А от те, що вони ходять в камуфляжі… Є дрес-код на світовому рівні. Є престиж держави. І чоловік повинен ходити у краватці, сорочці, бо це престиж держави. Я сьогодні дивлюся, що люди сидять на колінах у Верховній Раді. Або хтось когось там б’є по морді. Це треба знімати депутатську недоторканність і якщо вони таке роблять, саджати їх за грати: за хуліганство, за нанесення тілесних ушкоджень.
Ти бачиш себе у політиці, бо Савченко вже пішла у неї?
Савченко не пішла у політику. Вона не мала вибору, бо коли повернулась їй сказали: ти політик, ти в ПАРЄ. Вона сиділа там (в Росії, — ред.) і хваталася за все, що можна, щоб вийти з в’язниці. Мене дуже дивує, коли люди читають про мої катування і пишуть: «Савченко повернулась і її не катували». А ви що, хотіли б, щоб дівчину ще струмом катували? Вам від цього легше буде? Ви що? От кажуть, що «Савченко повернулась після голодування і в неї ребра не торчать…». А ви хочете, щоб вона мертвою людиною повернулася? Дивіться, що вона на суді робила. Вона взяла 22 роки і гарантій, що вона повернеться не було. Савченко повернулась і в неї не було вибору.
А якби в тебе не було вибору: ти здав би мандат чи пішов працювати народним депутатом?
Я мабуть працював би, якби така ситуація була б, як в Надії. Намагався б робити найкраще.
А тобі вже надходили пропозиції?
Ще жодних пропозицій не було. Мабуть вже і не буде, тому…
Ти себе не бачиш у політиці?
Бачити себе, то я бачу. Можливо, мені це і цікаво. Але з іншого боку, я розумію, що мене будуть багато використовувати. Я дуже багато не знаю. Мені потрібна моя команда, мої люди. Я зараз у пошуках роботи. Є пропозиції, але вони стосуються суто Криму, а я хочу більш загального типу питань. В мене стільки бажання працювати саме заради України-держави, що просто «дайте мені що їсти, де жити». Дякую, що на зараз дали тимчасове житло…
Не розумію, що означає “тимчасове” житло. Тебе звідти виселять?
Ну, так. Мені сказали, що «ти живеш тут поки що». Документів ніяких нема. Виженуть мене з квартири? Нічого. Щось знайду. У мене є друзі. Мене кримчани не залишать.
Ти вже познайомився з сусідами?
Ні, я ще не переїхав. Мені росіяни допомогли, які допомагають політв’язням — «Рос.Узник». Ті, хто за свободу Росії. Наші справжні друзі з Росії. На перший час я винайняв квартиру за ці гроші.