Нік Кейв випустив альбом Skeleton Tree — найтемніший у дискографії і, можливо, найкращий. Пронизливий, незатишний, сповнений потойбічного гулу і відкритих просторів. Одночасно з релізом альбому, 8 вересня у всьому світі показали документалку One more time with feeling — відеосупровід до нових пісень плюс історія їх створення.
Знімали на чорно-білу 3D-камеру. Незрозуміло, навіщо було їбати нам очі тривимірним зображенням, але загалом все це виглядає дико стильно: таємнича студія, багатоголосся інструментів і дублів, патлатий і пекельний Уоррен Еліс, та і сам Кейв уже остаточно перетворився на ікону. Тільки цього разу ікона по-справжньому мироточить.
П’ятнадцятиріний син Кейва Артур, один з двох близнюків, помер минулого року: склеївся кислотою і упав з обриву. І фільм про запис альбому неминуче виявляється фільмом про скорботу. Але розповідь про втрату ведеться дуже обережно, спокійно і майже пошепки. Без деталей, без сльозливих епітафій. Розмовляти про особисте, не впадаючи в емоційну порнографію, — нині страшенно рідкісне вміння.
Кейв узагалі не з любителів потеліпати особистим на публіці, від нього завжди віяло холодом античних статуй. Фільм заявляє про свою відстороненість і штучність одразу, на перших же хвилинах демонструючи кухню знімального процесу (Кейва заставляють заново пройтись по кімнаті і одягнутися, one more time with feeling). Документалка, але все одно гра. Кейв не підпускає до себе надто близько, і ця відстань дуже вдало коригує оптику; дозволяє побачити не битовуху, а буття.
Не займається Кейв і вульгарним «очищенням через творчість», «самовираженням» та всякою там арт-терапією. Навпаки, він заявляє прямо: вм’ятини від ударів не роблять життя глибшим, страждання не залишає місця для творчості, мистецтво не долає біль. Можна, звісно, запихнути травму в стрункий осмислений наратив і таким чином знайти їй місце на поличці — але це лише трюк, фокус, самообман.
Кейв просто спокійно робить музику, і цей спокій нагадує про знамениту формулу Спінози: «не плакати, не сміятися, не ненавидіти, але розуміти». Тільки от що розуміти?
Ти не зробиш ніяких висновків з трагедії, життя не складається в історію, події просто накочуються і зависають у небутті. Трагедія наносить травму самій світобудові, демонструє хаотичність і невловимість світу. Погані речі кояться з хорошими людьми, підлітки помирають за ідіотських обставин, і слідів божого промислу тут немає — просто дурна випадковість. Довгий час я писав історії і жив в історіях, каже Кейв. Історії начебто допомагали світу триматися купи, підтримували кволий хребет реальності, дарували сенс. Більше не дарують.
Останніми роками тексти Кейва стають усе більш аморфними, дрейфують у метафізику, але залишаються убивче точними. Історія після трагедії неможлива, але слова залишаються. І звільнені від історії (від лінійності і тимчасовості), слова здобувають вічність.
Мова — житло буття, писав Хайдеггер. Онтологічна задача людини — обживати простори, писав (нехай і зовсім з іншого приводу) Башляр. Приблизно тут і ховається відповідь на питання «що розуміти?»; приблизно тут і розкривається єдина функція мистецтва (яке узагалі-то завжди надлишкове і нефункціональне).
Світ — нестерпно крихкий, і тільки ти можеш його втримати від провалювання в безглуздий хаос. Світ необхідно проговорювати, — обживати з допомогою слова, — знову і знову створювати заново. One more time with feeling.
Чим темніше навколо, тим чіткіше треба артикулювати. Новий альбом — про момент, коли Світло вимкнули, але Слово ще звучить.