У наш час існує якась тріумфалістька тенденція створення «позитивного образу» Ніцше. Мовляв, у радянські часи цього автора занадто очорнювали, несправедливо вважали мракобісом, реакціонером і передвісником нацизму, забороняли й перекручували, то тепер всіх тих собак, що на нього понавішували в Совєцькому Союзі, нумо завзято скидати. Безперечно, сенс у перевідкритті є — завдяки титанічний праці перекладачів і багатьох чудових інтерпретаторів Ніцше повернув собі належний статус великого мислителя і творця, оригінального теоретика, талановитого мораліста, тонкого іроніка, блискучого парадоксаліста. Не можна не привітати.
Але заразом пішла інша крайність. Нові інтерпретатори Ніцше, скажімо, твердять, що той ніколи не був антисемітом. Аргументують це деякими зневажливими характеристиками, якими Ніцше обдаровував сучасних йому антисемітів. Так само відкидають серйозність звинувачень у його націоналізмі, мовляв, Ніцше не дуже полюбляв своїх співвітчизників. Роблять із нього мало не радикального анархіста, цитуючи його визначення держави як «холодного монстра». Але при цьому забувають вказати, що німецький філософ усією душею ненавидів демократію та рівність і палко відстоював інститут рабства (див. його передмову «Грецька держава»; і то в буквальному, політичному сенсі — скажімо, ненавидів американських активістів за права людини, аболіціоністів, при чому, наприклад, рабство в Бразилії було офіційно скасовано лише в 1888 р., тобто за життя Ніцше воно процвітало, й можна було плакати не лише через долю коня). І взагалі «раса», «білява бестія», культ війни, мораль панів, аристократизм, ієрархія, мізогінія тощо — це не можна, запевняють нас, сприймати буквально! Тільки образно, тільки в переносному значенні, тільки в подвійних лапках.
Кожен підліток, мабуть, пережив свій пубертатний ніцшеанізм, коли всіх людей навколо можна послати куди подалі як «стадо худоби» й звеличитися на їхньому фоні яко Надлюдина. Пізніше приходить розуміння, що «велика політика», яку проповідує Ніцше, мислилася ним на повному серйозі. Апологети ніцшевої «надлюдини» твердять, що це лише метафори, метонімії, алегорії, афоризми, глибокі філософські прозріння. Аристократизм? Це аристократизм духу! Німецька вищість? Це вищість німецького духу! Націонал-соціалісти все спотворили й переплутали. Якщо ви звинувачуєте Ніцше, цитуючи той чи той пасаж на підтримку своїх контраргументів, то ви примітивний бевзь, який впадає в грубу, поверхневу і малоосвічену «популістичну інтерпретацію» (c), не бачачи ширше, не помічаючи основного, не схоплюючи суті…
Справді, було б помилково записувати гамузом усі переконання Ніцше до рубрики європейського чи німецького прото-фашизму 19 століття або традиційної правої риторики. Скоріше, тут допоміжним був би концепт, який прославився в мас-медіях як новотвір 2016 року, поруч із «пост-правдою»: alt-right, альтернативна правиця. Це політична культура здебільшого молодих і просунутих людей соціальних мереж, які не ідентифікують себе напрямо зі старими правими та консерваторами, але все одно активно підтримують Дональда Трампа, «автентично білий американський спосіб життя» (тобто, з-поміж усього іншого, ще й ісламофобію, зневагу до фемінізму, ненависть до іммігрантів, чорношкірих, за легалізацію зброї, стіну з Мексикою, лібертаріанство в економіці). Це не дурний ку-клукс-клан. Чорних і муслімів вони лінчують тільки віртуально: твітер, меми, ток-шоу, ютуб… Особливо alt-right люблять тролити лівих, яких називають SJW — social justice warriors. Їхній лідер — молодий і гламурний гей із пергідролевою зачіскою Майло Яннопулос заграє з гострою реакційною тематикою, але завжди відхрещується від будь-яких зв’язків із республіканцями, націоналістами та відвертими расистами. Alt-right напрямо не визнають себе правими, вони конструюють щось як «проблему» (чи «загрозу») і пропонують питомо праві рішення до неї.
Так само, починаючи від першої книжки, Ніцше часів «Народження трагедії з духу музики» підтримує свого кумира Вагнера, який у своєму мистецько-політичному проекті спирається на фронтальний антисемітизм, пишучи памфлет «Єврейство в музиці»; але учень це робить непрямо, як Майстер, у лоба, атакуючи занепадництво та «музичний паразитизм євреїв», зокрема Мендельсона та Майєрбера. Для Вагнера небезпеку для справжньої німецької культури становить «єврейська освіченість». (У «Невчасних міркуваннях» Ніцше критикуватиме «філістерську культуру»). Євреї здавна, подібно міфічному Агасферу, не мають вітчизни, й Вагнер завершує свою статтю вказівкою: «спасіння Агасфера — в його загибелі». Вагнер рубиться відверто по антисемітизму.
Як alt-right, Ніцше так не вчиняє. Він теж звертається до теми вітчизни, але заходить здалеку, знаходить «проблему» в міфічній Греції. Він пише одночасно як античний філолог, музичний теоретик і як ідеолог німецького духу. Образи єврейського «чужинського» елемента він переносить на Сократа, який своїм паскудним раціоналізмом і «теоретичністю» підточує велично-божевільну трагедію. На останніх сторінках Ніцше звертається до своїх сучасників. «Не вірте нікому, ніби німецький дух назавжди втратив свою міфічну вітчизну, якщо він іще так ясно розуміє пташині голоси, які розповідають йому про ту вітчизну. Одного дня він прокинеться, в усій ранковій свіжості нечуваного сну: тоді він повбиває драконів, винищить підступних гномів і розбудить Брюнгільду — і сам Вотанів спис не зуміє перепинити йому шлях!»
Потім Ніцше, звісно, посвариться з Вагнером і шукатиме «дух» деінде, проте це буде продовження війни іншими засобами — на вічній сцені з драконами, гномами та Брюнгільдою.