Роздуми про порно, якого нема, опубліковані у п’ятому номері незалежного видання про мистецтво «ВОНО», що видається студентами НАОМА.
Єдиним, що трапиться відважному досліднику при спробі знайти україномовне порно, буде хоум-відео, зняте в стінах гуртожитку Києво-Могилянської академії. У всіх інших випадках назви українською свідчитимуть або про зумисну дезінформацію, спрямовану на іноземців, які хочуть подивитись girls having big fun in Ukraine, або про креативність адміністратора сайту, який американські краєвиди називає околицями Вінниці, а чорних жінок — Оленками, Свєтками тощо.
Безсумнівно, не варто під українським порно розуміти лише відео, зняті українською мовою. Наше порно — продукт, який був виготовлений на території України для внутрішнього ринку (має бути бодай якийсь маркер української реальності). Такими покажчиками можуть слугувати сюжети, в яких обігруються українські реалії, навколишнє середовище та гонор персонажів. Проте навіть таке розуміння не збільшує кількості українського порно, хоча й перетинається із невеликим сегментом відео, створених для іноземних поціновувачів екзотичної полунички.
Брак фільмів для дорослих породжує пробіли у репрезентації українського тіла в глобальному контексті. Так, у поодинокому відверто українському відео змальовуються пригоди іноземця, котрий із подивом відкрив для себе країну спраглих молодих чоловічих тіл, які готові на все, аби отримати чуттєву насолоду і трохи грошей (на тлі економічної кризи та перманентного румовища). Іншим показовим глядачем та активним творцем на порно-ринку є Росія, яка не забуває показувати українську дійсність. Хоч зазначені нижче фільми належать до еротичного жанру, проте вони є доволі репрезентативними для нашого аналізу. Один з них має назву «Вечори на хуторі близь Диканьки», де дівчата в огламуреному народному одязі та панчохах роздягаються, щоб обмазатись сметаною та позагравати з карликом Вакулою. Іншим шедевральним фільмом є двосерійна «Юля», в якій нам розповідають про сексуальне життя Юлії Тимошенко та Міхеіла Саакашвілі.
Шлюбні ігри відбуваються під акомпанемент пісні «Оранжевоє нєбо», українську мову працівників СБУ та карлика-наглядача дачі. Відсутність власного голосу не пропонує альтернативи «образу танцюючих чоловічків Мандаринії». Окрім очевидної задачі саморепрезентації, українське порно створило б простір для рефлексії.
Причинами браку української порнографії є не наша високоморальність чи перемога антипорнографічного фемінізму, а специфіка вітчизняного кримінального законодавства. 301 стаття ККУ погрожує позбавленням волі не лише за професійне виготовлення та збут порнографічної продукції, але й за банальне зберігання фільмів чи оприлюднення у соцмережах відвертих фото. Незважаючи на те, що народні депутати неодноразово були заскочені за переглядом порнографії в сесійній залі, жодної спроби наблизити законодавство до сучасної суспільної думки не було. У цих складних умовах єдиними виробниками порнографії стали митці, які з перемінним успіхом ховаються за концептом автономії мистецтва. Так, художню акцію (імітацію статевого акту під стінами ВРУ) Олександра Володарського було визнано хуліганством, за що художника притягли до кримінальної відповідальності. Сучасні митці, які досліджують еротизм, почуваються в більшій безпеці.
Суперечлива правова ситуація впливає навіть на діяльність впливових і заможних інституцій, таких як PinchukArtCentre. Восени 2016 року в арт-центрі мала відбутись колаборація між Фондом Мазоха та Сашею Курмазом, присвячена порнографії. Однак, зі слів Курмаза «проект не відбувся через некомпетентність в організаційно-юридичних питаннях з боку PAC». Згодом, заради осмислення цієї ситуації, Курмаз зробив виставку «Мармурові янголи з луками трусили в тінях маленькими пісюнами, натягували луки і безтурботно сміялися над смертю», в якій тема порнографії розглядалась через призму цензури. До експозиції увійшли матеріали, що ілюстрували вітчизняну й закордонну заборонні практики, а сама назва відсилала до одного з найрезонансніших випадків цензури з боку Національної експертної комісії з питань захисту суспільної моралі: у 2009 році комісія визнала роман Олеся Ульяненка «Жінки його мрії» порнографією та вилучила з обігу. Іншим показовим конфліктом є закриття виставки Центру візуальної культури НаУКМА «Українське тіло» тодішнім президентом Могилянки Сергієм Квітом, бо «це не виставка, а лайно».
Хоча після ліквідації Нацкомморалі тиск зменшився, а значна кількість митців вдалась до використання стилістичних елементів порнографії з метою дослідження власної сексуальності, загроза переслідування не зникла. У січні 2017 року Мінкульт знову повернувся до обговорення відродження Нацкоммору, до обов’язків якої має увійти розробка «критеріїв віднесення продукції до такої, що має порнографічний характер».
Тому запасаймося попкорном та очікуймо на нові резонансні закриття, вилучення та «розгул» моралі, за якого порнографія лише посилить свої «дисидентські» конотації. В умовах тотальної заборони виробництво порно може слугувати не лише задоволенню, але й бути засобом політичної боротьби, як це відбулося у свій час на Заході. На жаль, теперішні ігри в стилізацію та нудне дослідження власної самості через тілесність та секс є слабким жестом, який не становить виклику сучасним намаганням побудувати консервативну мораль в межах націоналістично-державницької ідеології.