Письменник Любко Дереш — про нападки на Марію Максакову, про українську культуру, яка часто проявляється у ксенофобії, та про необхідність розділення предметної і символьної життєвих сфер.
Тиждень тому я побував на першому сольному концерті Марії Максакової в Україні. Концерт був закритий, і публіка, котра зібралася на заході, була непересічною: серед присутніх слово брали перший президент України Леонід Кравчук, свої благословіння дав Його Святість Патріарх Філарет. Пані Максакова виконувала програму, що складалася здебільшого з народних пісень в обробці українських композиторів — від романсу з «Запорожця за Дунаєм» Гулак-Артемовського до «Ніч яка місячна» Миколи Лисенка. Подія поєднала в собі, з одного боку, світський блиск, з іншого — стала несподівано дзеркалом для певних рефлексій щодо часу і ситуації, в якій перебуває сьогодні українська культура. Кількість дипломатичних осіб, присутніх на концерті, яскраво засвідчувала те, що виступ пані Максакової носив не тільки і не стільки естетичний характер, скільки був спробою примирити всередині себе, у власній свідомості складний, десь парадоксальний історичний момент стосунків різних планів буття, дивовижно заломлених в людських долях, котрі епоха чомусь обирає для того, аби озвучувати свій порядок денний.
Перший президент України Леонід Кравчук — серед перших на концерті Марії Максакової
Разом з тим, я пригадав собі недавню статтю Вано Крюґера — «Незалежність без комплексів», що з’явилася частково як рефлексія на протести консервативно налаштованих українців у бік персони співачки та її присутності на святкуванні Дня незалежності. У ній Крюґер виводить слушну тезу: чим багатша культура, тим вона сильніша. Тим менше вона боїться чужорідних елементів, оскільки вони не загрожують їй, а навпаки — стають матеріалом для розбудови. Сильна культура – це культура, здатна перетравити і вмістити в собі часом парадоксальні поєднання: парадоксальні з точки зору політичної, соціальної, естетичної та інших. Чому ж українська культура в суспільній думці часто проявляється як ксенофобська і закрита? Перша відповідь очевидна — окрім контуру відкритості, має бути також і закритий контур, інакше сама система культури розпадеться. І цей страх розпаду української культури безумовно присутній. З іншого боку, агресивні нападки на Максакову — а далі і на самого Крюґера, аж до звинувачень в тому, що він «зрадив» власне прізвище, чи, чого доброго, є практикуючим некрокомуністом (це самовизначення є своєрідною візитівкою ексцентричного поета) — свідчать також про глибоке нерозділення і нерозрізнення двох сфер — предметної та символьної, в яких протікає життя людини.
На жаль, часто закони саме предметної сфери намагаються прорватися у сферу символів — відтак, закони ковбаси і полядвиці переносяться на теми ідентичності, творчості, внутрішньої свободи. І часто виходить так, що кроки людини назустріч нам у символьній сфері, будучи спроектовані на предметний рівень, сприймаються як ознаки ворожості — як «рука Москви», «зрада» і «ганьба». Якщо б вдалося розпочати розділення цих двох планів — індивідуально, в кожній окремо взятій свідомості — думаю, це був би маленький крок до перемоги: не «наших» над «їхніми», і не «їхніх» над «нашими», а нас над самими собою. Що, як вважали древні, і є єдино вартою перемогою.