Висловившись про Петра Павленського, Олег Кулик, один із деміургів нашого сучасного мистецтва та арт-середовища, фактично сформулював власний маніфест. Право на його переклад українською та публікацію він надав Амебі.
Коли, рік тому, Петро Павленский ще був у в’язниці під слідством, я спитав у його подруги Оксани: як він вчинить, якщо система простягне свої руки до неї та до їхніх спільних маленьких дітей? «Він навіть бровою не поведе, — відповіла Оксана, — навіть якщо нас будуть різати у нього на очах. Він бездоганний. Усе, що стосується його долі, його справи, — на нього неможливо вплинути ззовні». Й закінчила дивною фразою: «Петро не схилиться перед долею ніколи, він зробив свій вибір…»
Мене це визнання спантеличило, якщо не сказати — пересмикнуло. В ньому була жорстокість. Я думав принципово інакше. Я не дозволив би волосині впасти з голови своєї доньки, але слова Оксани мене збентежили. Мені стало якось незручно за самого себе, за свій затишок, вертлявість… Дружина навіть сказала, що від мене стало знову тхнути як від «хіпаря». Як до нашої зустрічі. Та ось 8 червня Петра звільняють у залі суду. Дивно звільняють, несподівано, роздратовано якось, поспіхом, ніби виштовхують. Павленський на рішення звільнити його в залі суду відреагував знову ж таки несподівано, не прийняв свою «долю», але зробив неочікуваний вибір: спокійно зачитав зустрічний позов до ФСБ за підроблення дверей, створених за проектом архітектора Щусєва. Двері виявилися фальшивими, а справжні, за котрі й був суд, зникли. Проте на це звернення суддя жодної уваги не звернула… Далі для Петра розпочалися «мідні труби»: нескінченні інтерв’ю, зустрічі, шанувальники й шанувальниці. Та стандартне бурчання нашого середовища: це піар, вторинне, політиканство, хоча сміливо — вже звичні «ні риба ні м’ясо». Тут важко було не спіймати зірку. Навіть мені пропонували поговорити з Петром, аби він попрацював на «круті» бренди або зробив виставки в «крутих» галереях: «Він такий стильний, він має такий класний вигляд, уявляєш, як вони зі своєю білявою бойовою подругою будуть виглядати на подіумі?! Це мрія, це мільйони!! Ми перевернемо світ моди», — тощо. Думаю, у Петра цих пропозицій було ще більше. Та вони на це не йшли! Їхній підкреслений аскетизм, увага до кожної дрібниці власного побуту та — ширше — до будь-яких людських проявів світу зовнішнього, дивували і навіть відлякували. Але все це цілком узгоджувалося з тим режимом, або регламентом, як висловлювався Петро, вибору шляху заради досягнення мети. Оксана та Петро після в’язниці перебудували свій спосіб життя у бік максимальної ефективності: все задля справи! Вони стали ще аскетичнішими та вимогливішими до себе й до свого оточення: відмовилися від публічності, не всім давали інтерв’ю, навіть спілкування із друзями та співчуваючими лімітувалося, якщо ставало надто поверхневим і декоративним. Петро ставав усе більше й більше самотнім, ніж до в’язниці. Було відчуття, що пружина стискалася. Коріння його головного злочину мені вбачаються в тому, що він не увійшов до спілки ні з ким, ані з лівими, ані з правими, ані з опозицією, ані з творчими угрупуваннями. В чоловіках — я це бачив — він провокував почуття неповноцінності. Було відчуття, що вибір поведінки або оцінки робиться ним щомиті. Якось, з веселощів, я спитав його, як йому мої нові окуляри. «Ти зламав старі?» — запитав він у відповідь. «Та ні, ось вони, просто в цих я, здається, виглядаю молодшим». Петро подивився на мене мовчки так, що мені схотілося ці «другі» окуляри сховати подалі.
Якщо говорили про мистецтво, Петро формулював власну думку гранично конкретно, ніби це багато разів було зважене та записане. Чітко відповідав на питання, ніколи не сперечався й ніколи не давав відчути себе з ним опліч, жодного панібратства, ніколи. В суспільстві, де всі шукають своїх, Петро та Оксана не грали в ці ігри, що й спричиняло до них величезну цікавість та навіть ваблення. Вони не приховували свого ставлення до інституту шлюбу та ханжеської моралі, відкрито насолоджуючись власним тілом, своєю привабливістю, — тут свідомість змінювалася не лише у акторів незалежних театрів. Це зрзуміло. Петро пройшов випробування на особистісну унікальність, чітко відрефлексувавши свій досвід та виробивши через регламент Вибору свою власну унікальну філософію життя. Він випустив кілька книжок різними мовами, з которих поставав образ неподільності життя та мистецтва. Було відчуття, ніби спілкуєшся не з людиною. На мене це починало тиснути. Його регламент Вибору для мене ставав нестерпним, нелюдським. Робилося лячно за його дочок, я боявся думати про їхнє майбуття. Петро перфектно справлявся з отруйним іменуванням, спробами поставити себе у рамки зовнішньої регламентації. Він обирав линії розрізу свого життя як скульптор, без вагань відтинаючи зайве. А нав’язувані йому жертовність, лялькову «святість» чи політиканство та політичну боротьбу, тобто ангажованість, він описав як механізми влади та маніпулювання особистістю. Можливо, він був надто категоричний, визнаючи більшість стратегій у сучасному мистецтві як оформлювальні, проте він точно ніколи не засуджував ці стратегії. Він говорив: так є, головне — точно це називати, не брехати. В іншому разі виникає пристосування до зовнішніх форм примусу, тобто маніпулювання твоїм вибором, і в кінцевому рахунку — знищення особистості, підкорення її натовпу й тому, що він ненавидів, — спільній долі. Взагалі саме поняття «доля», або «регламент Долі», як він це називав, всезагальна нерішучість у виборі того, чого ти потребуєш, страх болю, фатум та слова «такі часи» — все це він просто ігнорував, як комах. А де ж любов, де страждання та сльози, біль розлучень, запитував я. Де смуток і депресії, що валили мене та моїх друзів на місяці, а іноді на роки? Де прокльони важкої долі та благання про нисходження більш легкої? У присутності Павленського та Оксани регламент Долі зіщулювався під лавкою. Як лицар у обладунках, розгортався режим Вибору. Він переконливо обгрунтовував тип творчості, рідкісний не лише в Росії, але й у світі, котрий можна визначити як мистецтво життя. Коли справи та слова не розбігаються ні на йоту. Коли творчою дією людини є перш за все її спосіб життя. Як виявилося, це дуже нелегка доля — доля від’єднаного. Завжди окремого, чужого всередені спільноти, покірної долі. Таку позицію собі складно дозволити, краще почитати про неї в книжках. Людину, яка відкидає будь-який зовнішній примус, не влада ненавидить: її жахаються звичайні люди, придавлені цим несправедливим суспільством, та особливо глашатаї цього суспільства, пристойні опозиціонери, гидливі та вкрай боягузливі.
Петро Павленський. Свобода. Акція в Санкт-Петербурзі. 2014. Фото з архіву Олега Кулика
Коли Петро прибив себе за яйця на Червоній площі, всі побачили на його правому плечі дивне татуювання, що збереглося з дитинства, — Чужий із однойменного фильму. Це не випадково. Він відрізнявся від усіх не так своїм мистецтвом чи акціонізмом навіть, як самим способом життя. Своєю непохитною твердістю робити свій вибір так, ніби він є господарем не тільки себе, але й взагалі на цій землі. Петро — чужий уже не для більшості: він чужий для всіх нас, які чекають на свою долю. І це непробачне. Пострадянське суспільство, частиною якого я є, здатне вибачити, прийняти від зовнішнього світу багато що — чужий успіх, презирство, марнославство, егоїзм, брехню, злодійство, насильство, зраду, навіть вбивство та катування найближчих. Проте воно ніколи не подарує відключення свого члена від «спільної долі», виходу з колективного тіла. З тіла шляхетного всезагального узалежненого страждання. Для кожного нашого колективу або для величезної маси, натовпу, організованої групи, просто друзів та однодумців, загалом, для усіх варіацій суспільства спектаклю абсолютно нестерпною є самодостатня, окрема особистість. Нехай різка, нехай із дивними уявленями про хибність традиційних стосунків у родині та шлюбі, огидно не загіпнотизована вітринами «документального» театру, що нас оточує. І це лякає. Це ж, врешті-решт, є несправедливим. За рахунок чого він живе? Хто за це платить? Це руйнує солідарність. Візьмемося за руки, друзі! Шукаймо вихід разом! Ми ж разом?! Адже всім буде погано окремо. Це загрожує смертю та навіть гірше — втечею з нашої спільної в’язниці. А з неї ж (й усі ж про це знають!) неможливо втекти. За нами стежать, але й ми всі стежимо, щоб, не дай бог, ніхто не знайшов вихід, не вирвався.
Після історії з ханжеською премією Гавела, котру вручають за «креативний протест», але слідкують за її використанням, і кошти якої Петро віддав іншим, стало зрозуміло, що він не зупиниться. Вже після цієї акції від Петра відвернулися майже всі, хто був нібито проти нелюдської системи. А система зважилася на серйозне зусилля із самозахисту. Петро для неї виявився вкрай небезпечним. Він мов та іскра в копиці сіна — людина, що абсолютно опанувала форму та здатна надихнути маси на процес унікальної формотворчості.
Олег Кулик. Кінець революції. 2016. Фото з архіву Олега Кулика
Поворотною точкою в житті Оксани й Петра стала зустрічна акція з витискання їх як небажаного та небезпечного елементу з країни. На такий рівень уваги нікто не розраховував. З’являлися версії скандалу й «пропозиції» ув’язнити всіх чотирьох, включно із дітьми. У Петра серце не відділене від голови, він не став рятувати власну репутацію, хоч як ніхто кілька разів раз довів, що не боїться ані в’язниці, ані смерті. Він рятував своїх дочок. Він бездоганний. Тільки це інша бездоганність. Вища, яка відкидає Вибір, яка не біжить за ідеальним, а захищає чуже життя, можливо, ламаючи своє. Певне, коли людина проходить крізь семимісячний регламент мовчання у в’язниці, з нею відбуваються незворотні зміни. Змінюються регламенти. У декого зникає, а в декого з’являється почуття гумору, здатність поглузувати над своєю долею.
Цивілізована людина XXI століття перебуває перед нестерпним вибором двох протилежних режимів (регламентів) власного існування — Вибору та Долі. Кожний із них у свій спосіб перетворює наше життя на муку. Але в сучасній культурі регламент Вибору перемагає та стає засадничим у суспільних відносинах, так само як і в особистих. Як каже Поліна Аронсон у «Режимах романтичного», причиною цього є ліберальна демократія, можливо, ще щось, але, скоріш за все, той факт, що сучасна людина вважає прихильність, любов, дружбу, вірність принципам, не кажучи вже про честь, набагато меншою цінністю за відчуття свободи. Щоби зрозуміти цей тріумф регламенту Вибору в людських стосунках, є сенс подивитися на загальний контекст розвитку суспільства ще з доби Просвітництва, коли відбувся поворот до індивідууму. В економіці споживач отримує контроль над виробником, в релігійній сфері віруючий бере на себе відповідальність за церкву, важливим є, що це я дивлюсь, а не те, на що я дивлюсь. Навіть в коханні предмет пристрасті поступово стає менш важливим, ніж суб’єкт. Ще в XIV столітті Петрарка, милуючись золотими локонами Лаури, називає об’єкт свого захоплення божественним, вбачаючи в ньому найпіднесеніший доказ буття Господа. Та всього лише за 600 років герой Томаса Манна, засліплений якоюсь іншою шевелюрою, дістає висновку, що наріжним каменем кохання є саме він. Тобто люблячому вдалося перемістити центр уваги з коханого на самого себе. Тепер людину цікавить виключно «я» з усіма його травмами, ідіосинкразіями, еротичними мріяннями. На відміну від коханців минулого, що втрачали себе та колобродили як малі діти, новий романтичний герой ставиться до власних емоцій раціонально, консультується з психоаналітиком, збирає інструкції, довідки, читає посібник з експлуатації, самовдосконалюється, намагається всіляко уникати конфліктів. Він опановує мову вибору, силкується задіяти нейролінгвістичне програмування та перекладає свої емоції мовою цифр, оцінюючі зиск і вірогідні збитки. Люди переповнені приписами, доведеними вже до цілковитого маразму й біологічно детермінованими. Вони сприймають себе вже не просто як об’єкт бажання, але як вельми важкодоступний об’єкт, майже як Бога, невидимого та страшенно жаданого всіма, та який відкриється лише обраним. Сучана людина вже не любить нікого, хто не любить її. Вона добре вміє подбати про себе. Вона починає кохати головою, не серцем.
У регламенті Вибору нейтральна смуга, що відокремлює нас від об’єкту бажання, — це мінне поле, напхане сумнівами, які підточують, підозрами всіх в усіх смертних гріхах, дивними дзвінками, натяками, мейлами, знищеними профайлами, неоковирними паузами. Жодних сліз, жодних спітнілих долонь, жодних самогубств, жодного смутку, жодних розчарувань, жодних віршів, сонат, симфоній, картин, листів, міфів, скульптур. Особливо скульптур, як архаїчної форми обожнювання тіла іншого. Себе ліпити практично неможливо навіть по фото. Психологичній людині в регламенті Вибору потрібно лише одне — неухильний рух у бік здорових відносин між нею та космосом, між нею та суспільством, між нею та іншою людиною. Індивід є абсолютно автономним як ідеальна річ, відполірованим, вдоволеним та готовим споживати іншого тільки після жорсткої сегрегації.
Петро Павленський. Свобода. Акція в Санкт-Петербурзі. 2014
Як кажуть соціологи, ціле життя лишатися в поганих стосунках здатні лише неандертальці. Ми давно переросли лиху спадковість, задану тисячоліттями сільськогосподарського типу виробництва, та більше ніде не потребуємо сталості, зокрема й у моногамних стосунках. Вірність — атавізм. Нині еволюція змушує нас шукати у різних сферах прояви різних партнерів для задоволення різних потреб, змінювати роботу, змінювати місце проживання, змінювати стать, колір волосся, колір шкіри та, можливо, навіть вид на різних етапах життя. Ми не мусимо ні на чому затримуватися, ні на чому фокусуватися. Ми маємо, як швидкі нейрони, пересуватися туди, де цікаво, туди, де нас люблять, туди, де нам добре. Нам не потрібен зашкарублий натовп, нам потрібен натовп летючий, як на фестивалі Burning Man, де тебе всмоктують до силіконового автобусу, повного чудових анонімних тіл, щоб на наступній зупинці «виплюнути» для наступної трансформації. Небажана вагітність та бридкі хвороби підлягають остаточному викоріненню. Фатальність долі й муки кохання — у архаїчне минуле. Відтепер любов та прив’язаність жодним чином не пов’язані з болем. А задля цього треба працювати над стосунками. Працювати, як працюємо над виробничою ефективністю. Жодних катастроф не може бути у принципі. Якщо у когось розбите серце, в цьому винен він сам. Він застряг у минулому, він дикун.
Проблема, проте, у тому, що електрично керована ванна ніколи не замінить люблячого погляду чи довгоочікуваного дзвінка. Не кажучи про те, що від неї важко завагітніти. І що б не писали з цього приводу футурологи, агенти новітніх технологій або модні часописи для успішних та повсякчас молодих, найбільший дар любові — це визнання твоєї цінності як особистості, річ, по суті, соціальна — для цього потрібен значущий інший. Інший, которого не вибирають, бо він пронизав твоє серце.
Заблукавши серед усіх цих сценаріїв оптимізації та приречених на поразку стратегій, ми стикаємося з найбільшим лихом регламенту Вибору — самопоглинанням і самопожертвою. Й ось Петро, проявляючись максимально саме в ситуації регламенту Вибору, обирає найнфективніший спосіб проявлення своєї самості в цьому світі — безжалісність, безстрашність та безкомпромісність. І в той момент, коли він готовий довести, що він — найсильніша людина в світі, коли здатен принести у жертву що завгодно заради свого над-Его (те, що Ленін слідом за Марксом називав справою життя або покликанням), він скоює символічне самогубство — відключає регламент Вибору. Й тогді автоматично вмикається режим Долі. Єдині люди на Землі, хто готові заради його Вибору сплатити повну ціну, зради нього принести у жертву все, — його дружина та його діти — змінюють його оптику погляду. Він відмовляється від свого Вибору, від своєї репутацїї бездоганного воїна, від усього того, що становило його ім’я та предмет заздрощів. Він біжить із дітьми та подругою в іншу країну. Можливо, регламент Долі, як у більшості випадків, приведе його та його родину до повного краху. Цей режим тому й втратив актуальність, що є некерованим, непередбачуваним та надто відкритим нераціональним імпульсам і негараздам.
Віра у долю, що охоплює людину за кожного зіткнення з реальністю, спричиняє нестерпний біль. Майже всі, хто поклався на неї, жаліються на непоправні втрати, на меланхолію та гірку самотність. Але Петро, відмовляючись від регламенту Вибору, ризикує нам показати, як знайти в собі мужність прийняти незнане, брати на себе невраховані ризики та не боятися бути вразливим. Показати вразливість, а не кокетливу демонстрацію власних слабкостей, націлену на те, щоб з’ясувати межі терпіння суспільства. Екзистенційну вразливість за повернення любові, її таємничості та за відновлення її істинної суті. Любов — це непередбачувана сила, що захоплює тебе. Якщо розуміння зрілості та самодостатності в регламенті Вибору виявляється настільки згубним для нашого життя, то саме це розуміння й слід переглянути. Щоб стати по-справжньому дорослими, ми мусимо зрозуміти непредбачуваність, котру приносить у наше життя любов до когось іншого. Нам потрібно повернути собі право на любовні муки, на страждання та катастрофу самореалізації та на відмову від вибору в головному — в служінні близьким людям. Революція взаємовідносин — це єдина революція, котра може щось змінити у світі. В цьому сенс останньої акції.