Я знаю родину, члени якої прожили разом 20 років, виростили дітей, мають спільне майно, досі мешкають разом, і зараз за домовленністю зустрічаються з іншими партнерами. Досвід життя змінився, змінилося ставлення до свого тіла, змінилася сексуальна амплітуда, але нічого з устаткованої повсякденної рутини змінювати не хочеться. Бо є усвідомлення того, що шлюб — це насамперед унормування майнових відносин. А себе всього, з усіма своїми бажаннями в шлюб не всунеш. І очікувати від партнера того, що він/вона в цьому шлюбі буде виконувати усі ролі, це теж занадто ідеалістично.
Я знаю родину, члени якої 20 років одружені на папері, але роками не живуть разом. У нього — череда жінок, у неї — череда жінок. Вони досі мають спільний банківський рахунок та люблять зустрічатися на ланч раз на місяць, аби поділитися пригодами.
Я знаю родини, які не одружені, але виховують спільних дітей.
Я знаю родини, які одружені, але не хочуть мати дітей.
Я знаю родину, де дитина народилася від сурогатної матері. У дружини ще в підлітковому віці вирізали гнійний апендицит, порушивши репродуктивні органи. Крім того, вона на 10 років старша за чоловіка. І в неї це четвертий шлюб. Їй — 48. Йому — 38. Доньці — 6.
Я знаю родину, яка втратила сина у п’ятирічному віці через рак мозку. Вони удочерили дівчинку, а через декілька років народили ще одну.
Я знаю родину, де дружина на 25 років молодша за чоловіка. Його син від попереднього шлюбу такого самого віку, як і молода дружина. У них двоє малих дітей погодок. І у сина так само. Отже у чоловіка і діти, і онуки одного віку.
Я знаю купу людей, які розлучилися та щасливо переодружилися. Я знаю купу людей, які розлучилися та щасливо залишаються неодружені.
Я знаю людей, які ніколи не одружувалися, але при цьому теж щасливі.
Я знаю людей, які здатні відчувати сильну емоційну прив’язаність до однієї людини, а сильну фізичну — до іншої. Одночасно.
Я знаю людей, які здатні відчувати сильну емоційну прив’язаність, але не люблять секс.
Я знаю людей, які люблять секс, але не здатні відчувати емоційну спорідненність.
Я знаю людей, які здатні відчувати сильний сексуальний потяг лише до людей певного інтелектуального рівня.
Я можу цей перелік продовжувати безкінечно. Це все мої реальні знайомі українські родини. Чи українські (не)родини. І це не богема, не художники, не маргінали, не ті, хто якимось чином випав з соціального життя — звичайні українські люди. Менеджери та вчителі, інженери та айтішники.
Ми забодяжені з такого потужного та складного коктейля фізіології, гормонів, психічних процесів, інтелекту, помножених на виховання та соціальні умови життя — це така карколомна варіантивність данних, що я не розумію, який треба мати квадратно-гніздовий спосіб мислення, щоб намагатися запхати все це розмаїття у сталого одновалентного патерна. І головне — навіщо?
Тому я дуже щиро та чистосердечно не розумію: що таке «традиційна» українська родина? Що це за ходульна ментальна конструкція, яку ніхто та ніколи не проживає у реальному житті? І що це за специфічний тип неврозу — захищати «традиційну родину», яка існує лише в літературі доби романтизму та в дешевих жіночих романах сьогодення?