Лариса Скорик — видатний український архітектор та громадсько-політичний діяч. Студенти НАОМА опублікували інтерв’ю із своєю викладачкою, професором НАОМА, у шостому номері незалежного видання про мистецтво «ВОНО».
Брак професіоналізму серед сучасних українських архітекторів не обговорюють лише ліниві. Цікаво, яку частку до псування образу Києва доклали випускники НАОМА? Придивившись уважніше до архітектурного факультету нашої альма-матер, розумієш, що навіть авторитетні професори повсякчас проектують дуже контраверсійні будівлі. Лариса Павлівна Скорик — яскравий тому приклад. Її робота над експозицією одразу двох музеїв Тараса Шевченка — в Києві та Каневі — супроводжувалася численними скандалами. Зокрема у київському музеї були встановлені торгові вітрини, в яких можна розмістити хіба що копії експонатів. Аванзал зі скляним перекриттям призначений для тимчасових виставок, та рівень освітленості тут такий високий, що показувати цінні роботи без ризику їх руйнації неможливо. Викладання Лариси Павлівни в Академії також отримує різні відгуки. ВОНО вирішило пересвідчитись на власні вуха, чи такий страшний вовк, як його малюють.
Лариса Скорик: У 1972 році я, не набагато старша від своїх студентів, прийшла працювати на архітектурний факультет. Тут була зібрана дуже гарна когорта архітекторів з великим практичним і педагогічним досвідом. Я одразу відчула, що це факультет з по-справжньому інтеліґентськими традиціями, де архітектурне навчання було альфа і омеґа всього. Студент — це було найголовніше. Довести його до перфектного стану — це була турбота кожного з викладачів.
ВОНО: Що саме ви маєте на увазі під інтеліґентністю?
ЛС: Інтеліґентність є інтеліґентність. Вона або є, або її немає. Це не просто інтелектуалізм, як у світі вважається. Інтеліґент має почуття честі і відповідальності за те, що відбувається навколо і особливо в його праці.
ВОНО: А що зараз?
ЛС: Коли я прийшла сюди працювати, такі категорії як професор і доцент були дуже високими. Зарплати були достатні для того, аби відчувати себе вільно для вдосконалення творчої потенції, для постійного переведення її в кінетичний стан. Наш факультет — це була творча велика родина.
ВОНО: І ви несли відповідальність за кожного студента.
ЛС: За кожного. Тим більше, що в нас застосована формула Петербурзької академії. Такої немає більше ніде в Україні. Коли після другого курсу студент приходить до майстерні, то професор і його асистенти відповідальні за нього, поки він не захистить диплом. Навіть були такі випадки, коли можна було відчути, що студент не тягне, що архітектура — це не його. І тоді в нас бували щирі бесіди, і бувало таке, що студенти з архітектури переходили на графіку чи на живопис. А бувало й навпаки.
Раніше архітектура не уявляла себе поза синтезом мистецтв. У нас була кафедра синтезу мистецтв. І в нас студенти з живописного факультету дуже часто працювали, дипломи робили разом.
ВОНО: Ви згадали про зарплати професорів. Ви пов’язуєте те, що аура інтелігентності розвіюється, з грошовим питанням?
ЛС: Інтеліґентність не пов’язана з грошима. Я хочу сказати, що люди були вільніші в цьому відношенні, не треба було думати про підзаробіток. Дуже важко знайти заміну тим, хто відходить, тому що треба мати науковий ступінь, а він тепер дорого коштує, адже тепер і за статті треба платити. Раніше такого не було.
ВОНО: Чим відрізняється сучасне викладання на архітектурному факультеті від того, що було раніше? Що ви взяли у вашій практиці від попередніх поколінь, і що нового ви привнесли?
ЛС: Про щось нове, що я могла б привнести, я не можу сказати.Тепер можна працювати за допомогою ґаджетів — це полегшує роботу, інструментарій став досконалішим. З іншого боку, є деякі втрати. Ми все-таки Академія мистецтв, отже тут головне — мистецтво. Не можна бути електронним композитором. Це консумент інструментарію. В навчанні зараз втрачається мистецьке еґо автора, на нашому факультеті також. Мистецька перфекція, вміння створювати поступаються можливостям ґаджета. І я не скажу, що архітектори у нас тепер такі блискучі.
Я бачу, що іде страшна руйнація вищої освіти в Україні. Коли пані біолог із середньої школи, а нині міністр освіти і науки, посилає циркуляри, в яких написано, що професор повинен писати робочу програму для студентів і не висловлювати в ній свої наукові амбіції, хочеться спитати: професор не повинен мати наукових амбіцій? Чому тоді він професор, нехай іде в управдоми. І, більше того, програма має бути написана так, щоб орієнтуватися на студента, який отримує 60 балів (найслабша трійка). Я повинна писати програму на найслабшу трійку? А кого ж випускаємо і для чого?
Те, що відбувається сьогодні з архітектурою, зокрема у Києві, мене дуже засмучує. Я прошу своїх студентів не орієнтуватись на це. Прекрасні замшеві яри біля нашої Академії вже знищені, забудовані. Кручі Дніпра спотворені. А що для Києва було найважливіше? Ландшафт і рельєф — Богом створений, тисячоліття простояв. Зараз він починає щезати на наших очах.
ВОНО: Ви працювали в дуже різних жанрах архітектури. Це і сакральні споруди, і реконструкція музеїв, і навіть станція метро.
ЛС: Це було давно, станція Мінська. Це була перша широкопролітна станція без колон. Колись вона була гарна, дійсно дуже добре зроблена. Тепер її вже спаскудили: рекламу зробили, світильники погасли. Це була дорога на Білорусь. Треба було дати щось білоруське, і єдине, що я додала, — білоруський орнамент в бежево-блакитних тонах. Прості травертинові стіни, з яких, як з-за тину, виглядають головки квітів. Архітектура в усі часи потребували мінімалізму.
Станція метро «Мінська» (Київ). Архітектор Лариса Скорик.
ВОНО: Це наше персональне спостереження, але ми помітили, що ви любите використовувати трикутники в своїх будівлях.
ЛС: Це називається структура. Як не крути, а без трикутників не вийде. Скати потрібні, щоб вода стікала. Річ у тому, що музей Шевченка в Києві був у такому страшному і занедбаному стані, що реконструкцію і збільшення його площі і уявити було неможливо. Ви не бачили, який там був дворик захаращений. І тоді виникла ідея перекрити частину дворика і зробити аванзал, бо що за музей без аванзалу. Музей не повинен бути таким, як колись — прийшов у музей і пішов з музею. Це повинен бути осередок культурного життя з коференц-залами, залами для постановок, де була б можливість робити постановки кольорової музики, де люди б спілкувались в аурі справжнього мистецтва. У суспільстві споживання архітектура стала архітектурою симулякрів, підробок, а не мистецьких творів — це здебільшого поганий чи дуже поганий плагіат, епігонство або просто несмак замовників.
ВОНО: А коли ви займаєтеся реконструкцією, це ж не те саме, що будувати з нуля. Ваш погляд на архітектуру досить безапеляційний…
ЛС: Не безапеляційний, а сучасний.
ВОНО: Але ви якось рахувалися з тим, що було до реконструкції?
ЛС: О! Для мене і нашої майстерні вписати нове в старе — це найвищий пілотаж! І не треба робити підробок сучасного під старе, бо це дискредитує справжню стару архітектуру. Треба вміти вписати нове у старе, щоб не було колізій, щоб воно було пов’язане ритмом, масштабом, модулем, кольоровою гамою і не бажанням заглушити, а бажанням долучитися. А в нас дуже часто і за масштабом, і за вибором матеріалу — це все абсолютно чуже. От як можна гранітом обличкувати старий будинок, який ніколи на це не був розрахований? Так не можна.
І так у нашій майстерні — ми завжди працюємо виключно у сучасних формах, ніяких підробок, ніяких каріатид, чаш, ваз. Нічого подібного не повинно бути, бо це просто соромно.
ВОНО: Кітч.
ЛС: Це навіть гірше, ніж кітч. Кітч ще можна витримати, десь собі вдома зробити куточок кітчу для гостей.
ВОНО: Мешканці Канева не оцінили оновлену вами експозицію музею Шевченка.
ЛС: Модерна експозиція буває зрозуміла не кожному. У нас тоді було всього два місяці, аби відкрити експозицію до вручення Шевченківської премії. Я була там вдень і вночі. Сім років музей лежав руїною. За сім років так званої реконструкції «роздерибанили» 92 мільйони, і тільки у 2010 році надійшов наказ про відновлення музею. За два місяці ми зробили те, що не робилося сім років. Коли тільки відкрився цей музей, було дуже багато людей з-за кордону, і якісь французи сказали мені: «Це один з найкращих музеїв, які ми бачили в Європі». А людям хотілося навішати там рушників. Хоча там же є світлиця, яка вся в рушниках. А це меморіальний музей на могилі! Треба було зробити щось пантеонного характеру, а не другу світлицю. Провінція є провінція, хутір є хутір. Це наш улюблений жупел — все має бути максимально провінційним, псевдоетнографічним і, бажано, хуторянським. А Шевченко був надзвичайно модерним.
Аванзал Національного музею Тараса Шевченка (Київ). Архітектор Лариса Скорик.
ВОНО: А за яким принципом будувалася експозиція у київському музеї Шевченка?
ЛС: За святим хронологічним принципом. Це єдиний музей, в якому зберігаються оригінали Шевченка. Ви знаєте, що багато з них розкрадені по всьому світу, і що до цього причетні можновладці. А в Каневі немає жодного оригінала Шевченка. Там теж була хронологія з музичним супроводом: у першій залі, де знаходилася колиска, звучала народна колискова; в іншому блоці, пов’язаному з Польщею, звучала музика Шопена, в Петербурзькому блоці звучав Вівальді, Моцарт, потім його приїзд на Україну, де звучала бандура і козацькі пісні. Була зала з наріжним каменем з черкаської землі, копією китайки, якою покривали труну Шевченка, коли везли його на Україну. А коли ми піднімались нагору, звучали хоральні мотиви Веделя. А після проходження експозиції, була конференц-зала в біло-зелених тонах, а на стінах — факсиміле з шевченківських жіночих портретів. Це аристократична зала, якою вона має бути. У таких бував і прекрасно себе почував Шевченко, він серед княжих родин «тусувався», а не де-небудь, як його описують, ледь не пролетарій.
ВОНО: Ми проходили навчальну практику в музеї Шевченка в Києві, і деякі працівники робили критичні зауваження щодо багатьох речей. Наприклад про те, що закуплені вітрини не пристосовані для музейної експозиції.
ЛС: Ой, це мене абсолютно не цікавить! Ви знаєте, як кажуть, кожен музей — це жіноче товариство, а кожне жіноче товариство — це серпентарій. Не подобається — змінюйте, експозицію можна міняти десять разів на рік. Це що, архітектура моя чи якесь особливе дітище?
24 серпня 1991 року. Позачергова сесія Верховної Ради УРСР, на якій було прийнято Акт проголошення незалежності України. Леонід Кравчук, Лариса Скорик
ВОНО: А чи можна оптимізувати робочий простір в Академії мистецтв?
ЛС: Мені здається, що робочий простір тут вже не потрібний, після першої години ми ходимо по Академії, як привиди, тому що майже нікого немає. Раніше до десятої години вечора працювали, тільки випрошували у вахтерів ще годинку. А тепер нікого нема — ні викладачів, ні студентів.
ВОНО: Багато студентів шукають майстерні поза Академією, бо кажуть, що тут незручно працювати, тісно, не вистачає простору.
ЛС: Та невже? Кому тісно, архітекторам? Подивіться, всі на ґаджетах працюють. До речі, у нас пішов Ренесанс: цього року у нас будуть декілька дипломів, виконаних винятково вручну, щоб показати свою майстерність. Я розумію, доводиться тяжко працювати, аби виплатити таку величезну таксу, яку ставить Академія контрактникам. З архітектури ми найдорожчі в усій Україні. У нас цього року 23 людини здавали екзамени на бакалаврат, а потім 11 з них відмовилися від екзаменів на магістратуру. Щоб студенти закінчували навчання в Академії на рівні четвертого курсу — декілька років тому ми навіть уявити такого не могли! Мені шкода, така чудова була Академія.
ВОНО: Що відрізняє хорошу сучасну архітектуру від поганої?
ЛС: В архітектурі не можна бути хуторянином, якщо ти хуторянин — не ходи в архітектуру взагалі. Архітектор нічого не вартий, якщо він йде на поводі у замовника, якщо він розуміє, що це паскудство, значить він не людина честі, не інтеліґент. А якщо він не розуміє, то він взагалі не архітектор. В кожну епоху архітектори творили сучасну і суголосну для своєї епохи архітектуру. А тепер нема ні архітекторів, ні консументів. Є категорично неінтеліґентне суспільство, де неінтеліґентність заполонила всі верстви.
ВОНО: Але це відбувається всюди, відбувається відхід від традиційних форм, тоді чому в Академії немає кафедри сучасного мистецтва?
ЛС: Тому що це Академія. Для того щоб стати добрим піаністом, потрібно почати з етюдів Черні і опанувати дуже важкі прелюдії Баха, а потім вже грай, що хочеш. У сучасному мистецтві теж треба розбиратись.
Церква і монастир Святого Василія Великого (УГКЦ, Київ). Архітектор Лариса Скорик.
ВОНО: Як можна покращити ситуацію в Академії?
ЛС: Окремо — ніяк. Нічого не станеться — чудес не буває. Це має бути державна воля. А ви бачите турботу держави? Я не знаю, що можна в одній Академії зробити. Я зичу Академії всього найкращого, і мені боляче дивитися на те, що тут зараз відбувається, я знаю, що ніхто цю ситуацію не змінить. Шукати спонсорів, яких? Від Академії немає жодного зиску. Але римське правило є: що робиш — роби, а буде так, як буде.